ГандболОсобистостіСлайдер

Слово про «зірку». Леся Смолінг

«Немає нічого неможливого, є небажання цього досягти!»

ДОСЬЄ

Леся Ігорівна СМОЛІНГ

Народилася 23 січня 1994 року в Городенці;
Майстер спорту України;
Ігрове амплуа: розігруюча;
Зріст: 171 см, вага: 66 кг;
Перші тренери: Богдан Аліман, Любов Поляк, Василь Козар, Віталій Надич;

Кар’єра: ГК “Галичанка” (Львів), ГК «Гомель» (Білорусь), Energa AZS (Кошалін, Польща); національна збірна команда України;

Досягнення: чемпіонка Української жіночої Суперліги (2015, 2016, 2017), чемпіонка (2019), срібна призрека (2018) і володарка Кубка Білорусі (2019); бронзова призерка Балтійської ліги (2017); півфіналістка Кубка Виклику-2015; учасниця Кубка Європейської гандбольної федерації сезону 2015/2016. Найкраща гравчиня української гандбольної Суперліги 2016/17;

Збірна: У складі студентської збірної України – чемпіонка Європи серед студентів, 7-ий лауреат Всесвітньої студентської універсіади. У 2016 р. дебютувала в дорослій збірній – зіграла на відбіркових матчах до фінальної частини чемпіонату Європи-2016; у 2017 р. змагалася на відбіркових іграх до чемпіонату світу-2017.

“Я – щаслива людина!”

За мотивами одного інтерв’ю (hcgalychanka.com.ua, galsports.com) та з деякими коментарями першого тренера

– Чому і коли ти обрала саме гандбол?
– У шкільні роки почала зі спортивної гімнастики, але секцію закрили. Крім того, займалася баскетболом і волейболом (особливо він мені подобався). Проте, завжди хотіла грати саме у гандбол. Тож батько привів мене на гандбол до Городенківської дитячо-юнацької спортивної школи. Він і сам колись був гандболістом, а саме розігруючим, як і я нині. Отож у гандболі – з другого класу.

– А далі в тобі прокинувся талант, і ти одразу стрімко почала демонструвати гарну гру…
– Ой, не зовсім так… У десять років у селі в бабусі послизнулася на траві (була сильна роса) і зламала стегнову кістку. Це був уламковий перелом, через який пролежала п’ять тижнів на витяжці і п’ять тижнів в гіпсі! Мені всі говорили, що після такої травми вже не зможу професійно займатися спортом. Однак бажання грати в гандбол перемогло. Особливо завдячую в цьому моїм батькам і тренеру Богдану Аліману.

Богдан АЛІМАН: “Звісно, команда регулярно відвідувала Лесю. Дівчинка під час чергових відвідин нас зустріла зі сльозами на очах: “Богдане Романовичу, батьки сказали, що в мене – по гандболі!” Відповідав: “Твоя любов до улюбленої гри обов’язково переконає їх у протилежному. Скоріш одужуй”. Одразу після лікарні Леся, тайкома від батьківського ока, нашкульгуючи прийшла з щасливою усмішкою до залу. Та, мало того, почала умовляти дозволити їй грати!”

– Ти згадуєш обох батьків, але наскільки знаю, мама не надто поділяла твоє захоплення гандболом, бо як вчителька, певно, бачила тебе більше в науці…
– Мама не хотіла, щоб я професійно займалась гандболом, але для загального розвитку – тільки “за”! Ще й після того перелому в мене були деякі проблеми з ходою, та, граючи в гандбол, навпаки, швидше виправила дефект. З часом мама загалом перетворилася на фаната гандболу і “Галичанки”. Потім змирилася, що її донечка всеціло стала львів’янкою. Адже спершу навчалася у Львівському училищі фізичної культури, потім – у Львівській політехніці.

Богдан АЛІМАН: “Леся, на той час другокурсниця ЛДУФК, граючи за команду 1996 року народження, брала участь у турнірі “Кубок Лева”. В одній з ігор, вбачаючи, що граємо зі слабшим суперником, запропонував їй бути офіційним тренером команди. А сам спостерігав, вносячи десь-колись свої корективи, з балкону. Після гри Леся, вся знервована, підійшла до мене й відрубала: “Ніколи не буду тренером. Все стадо некероване, вони зовсім мене не слухали”.

– Який фах здобула?
– У грудні 2015 року закінчила Політех за спеціальністю “документознавство та інформаційна діяльність”. Поки я ще не вирішила, чим буду займатись, коли завершу гандбольну кар’єру. Але в професії тренера я себе точно не бачу (сміється).

– Це ж чому?
– Просто, здається, що з часом спорт “приїсться” і захочеться чогось іншого, хоча, можливо, колись моя думка і зміниться…

– Як довго плануєш бути у грі?
– Моє гандбольне довголіття залежить від декількох факторів. Насамперед, наскільки дозволить здоров’я, стільки й буду грати. А ще в особистому житті може по-різному скластись, тому наперед загадувати не буду, але до років тридцяти хотілось би пограти.

Богдан АЛІМАН: “На майданчику Леся сконцентрована та уважна. Під час навчальних ігор часто полюбляв оголосити результат 29:29. Всі гравці, окрім Лесі, сприймали його, а ось вона категорично не погоджувалася, голосно називаючи вірні цифри гри”.

– З огляду на твій немалий спортивний стаж, скажи, що є найкращим у гандболі і що, навпаки, не подобається?
– Як на мене, то в гандболі найкращим є відчуття підтримки і згуртованості в команді. У важкі моменти на майданчику чи навіть у житті тебе є кому підтримати і є кому допомогти. Це те, чого, на мою думку, не мають люди, які не займаються командним видом спорту. А ось поганим аспектом є постійний брак часу. Насправді гандбол, як і будь-який інший вид спорту, забирає вагому частину життя, тому не кожен захоче і зможе ним займатись. Та повірте, незабутні моменти кожної перемоги спонукають ще краще тренуватись і досягати більших висот.

– До слова, твоя найкраща подруга по команді Наталія Савчин нещодавно згадувала, що у неї були ситуації, коли хотіла покинути гандбол. Чи траплялось і в тебе таке?
– В мене не було серйозних ситуацій, коли хотілося покинути спорт. Інколи якісь незначні суперечки з тренером або невдачі на майданчику на мить викликали таке бажання, проте наступного дня все минало.

– Ось давай про суперечки з тренером поговоримо. Ти слухняна гравчиня (у “Галичанці”, у збірній) чи любиш трішки посперечатися?
– В принципі я неконфліктна людина, і вважаю, що тренер завжди правий. Тому слухаю всі зауваження і поради уважно та покірно. Проте, коли стовідсотково впевнена, що права, обов’язково висловлю свою думку і можу навіть трішки посперечатися (сміється).

Богдан АЛІМАН: “Леся завдяки своєму характеру, розумінню та баченню гри виросла в універсального гравця. Як раніше в рідній “Галичанці”, так і в збірній за потреби грає на різних позиціях, показуючи високий клас”.

– А чи замислювалася, як-от сьогодні, в день народження, про що шкодуєш у своєму житті? Можливо, чогось не зробила, чи, навпаки, зробила не так?
– Якщо на рахунок гандболу, то дуже шкодую, що одного сезону травмувалася і через довге відновлення не змогла допомогти своїй команді у півфіналі єврокубкових матчів. А поза спортом шкодую, що погано знаю англійську – не вчила її як слід зі шкільних років, а тепер доводиться надолужувати згаяне!

– Лесю, насамкінець, у паспорті – одне, та щось підказує, що в душі значно менше…
– Насправді дорослою себе ще точно не почуваю. Розумію, що вже немаленька і переді мною ставляться завдання, та й сама маю цілі, яких би хотілося в житті досягти. Але подуріти чи просто посміятися з друзями – це моє. Та й не тільки з друзями. Найбільше люблю такі миттєвості в сім’ї: бувало, що ми просто, без будь-якої причини, з батьками обливались водою чи перевертали хату догори дриґом. Знаєте, я – щаслива людина, а скоріше дитина, і за це вдячна своїм батькам.

“Може, я нащадок вікінгів?..”

У цієї гарної української дівчини приголомшлива чарівність і величезний спортивний талант. Мій добрий друг львів’янин Андрій ще три-чотири роки тому називав Лесю Смолінг виключно “зiркою” українського гандболу. Сьогодні ж “зiрка” розігруючої збірної України у себе на батьківщині вже однозначно відбулася.

Вона, капітан “Галичанки”, втретє поспіль завоювала з львівською командою золоті медалі національної першості. А ще була визнана найкращим і найкориснішим гравцем української Суперліги, виграла Кубок і Суперкубок країни, стала найкращим бомбардиром свого клубу в останньому своєму сезоні (93 голи в 26 матчах). Сезоном раніше також стала найкращим снайпером своєї команди, посівши підсумкове четверте місце за закинутими м’ячами в чемпіонаті (141 гол в 32 матчах). Тож перехід Лесі з “жовто-блакитного” прапора до стану чемпіона Білорусі “Гомеля” – беззастережно найгучніший трансфер місцевого жіночого міжсезоння.

Уродженка Івано-Франківської області Леся в моєму розумінні – типова “западенка”. Без всіляких оціночних категорій. Вона цілком грамотно і струнко висловлюється російською, просто час від часу робить короткі паузи і старанно підбирає слова. Я слухаю мелодику її акценту, і розумію: на відміну від білоруської українська мова ніколи не опиниться під загрозою зникнення. Як, власне, і Україна. Про це ми теж обережно говоримо. Хоча позицію її, людини, котра безмірно любить Батьківщину, маємо сприймати як нормальну даність.

– Ти народилася і зростала в райцентрі Городенці на Івано-Франківщині. Як вийшло, що в невеликому містечку з населенням менше десяти тисяч сформувалися такі міцні гандбольні традиції?
– А в Городенці й футбол, і футзал, і волейбол, й інші види в пошані. Але гандбольна школа справді завжди була дуже хороша. Багато в чому завдяки моєму першому тренеру Богдану Романовичу Аліману. Це – фанатична людина, він буквально живе в спортзалі. Скільки пам’ятаю, ми постійно брали призи на різних змаганнях, вигравали “Стрімкий м’яч”…

– Напрямок твоєму талантові в першу чергу визначив батько?
– Це так. Він сам – колишній гандболіст. Тому привів мене в секцію і всіляко заохочував мої заняття і захоплення, багато і “смачно” розповідав, як із дитинства їздив по змаганнях і який отримував кайф від гри. Тепер тато – мій найактивніший уболівальник. Йому вічно хочеться мені щось підказати, давати поради. Мама теж гаряче вболіває і переживає за мене. Хоча з нею було складніше – спочатку вона була проти моїх серйозних занять гандболом. Все-таки вчителька, вважала, що в житті мені потрібно було обрати іншу сферу. Але тепер вона вже звиклася з думкою, що її дочка– професійна спортсменка.

– Батьки звикли, коли ти поїхала з Городенки до Львова?
– Мабуть. Після дев’ятого класу я і ще три дівчинки з Городенківської ДЮСШ поступили до Львівського училища фізкультури, тренувалися в структурі “Галичанки”. Спочатку було страшнувато залишати рідну домівку. Але я ж їхала не одна, та й в училище з’їхалося чимало знайомих дівчат з інших міст. Плюс ми вже в тому підлітковому віці представляли, на що йдемо. А незабаром почалася моя кар’єра вже в дорослій “Галичанці”.

– Однак про якісну освіту ти ніколи не забувала…
– Це – точно. Вже закінчила і Львівський “політех”. Спеціальність – документознавство та інформаційна діяльність. У принципі, це доволі престижний і перспективний напрямок. Робота з інформаційними технологіями, комп’ютерними програмами. У наш час це – круто. Але, знаєте, якби зараз мені раптом стукнуло в голову залишити гандбол і податися в “айтішники”, мені довелося б дуже багато згадувати. А може, навіть подекуди і заново вчитися. Світ стрімко змінюється, і технології – теж. Утім, база у мене все-таки є. А поки ще заочно й інститут фізкультури у Львові закінчую…

– Львів для тебе – найкраще місто землі?
– Сто відсотків! Обожнюю його. Унікальна аура, приголомшлива архітектура, безліч визначних пам’яток і знакових місць. Якщо поставити собі за мету вивчити місто за два дні– не обійдеш і половини. Без перебільшення. А центр – це загалом круто, щось чарівне і непередаване словами. У Львові завжди дуже багато туристів, їх кількість постійно зростає. Тут спокійно і комфортно, люди гостинні і привітні. Так було і буде завжди, незважаючи ні на які катаклізми.

– Львівщина, Івано-Франківщина – оплот українського патріотизму. І тобі, напевно, дикувато спостерігати в Білорусі мінімальну присутність на вулицях білоруської мови і тотальну наявність в телеефірі російськомовних каналів?
– Напевно, це дійсно викликає, щонайменше, здивування. Але, думаю, в мовному питанні вина не тільки простих білорусів. Якщо чесно, одразу мені було важкувато в побуті повністю переключитися на російську. Це тепер її підтягла, постійно спілкуючись у команді з дівчатами. Є книги, фільми – ніхто не забороняє читати і дивитися їх російською. А взагалі, з дитинства розмовляю тільки українською. Це абсолютно нормально для людини, яка любить свою країну і відчуває себе її частиною. У мене ці відчуття в крові.

І, знаєте, не вірю, що люди на сході чи півдні України якісь інші й агресивно налаштовані проти української мови. Звинувачувати їх немає в чому, бо вони з малих років говорили по-російськи і повноцінно не вбирали українську культуру. А мову” і традиції потрібно прищеплювати з дитинства, з дитячого садка. Як можна “переформатувати”, перевернути свідомість 50–60-річної людини? Хіба що домогтися поваги до власної культури. А коли носієм мови буде молодь – тоді країні гарантовано гарне майбутнє. Що стосується телеканалів… У мене є телевізор. Тільки я його практично не включаю. Не бачу особливого сенсу. Що там нового і корисного побачу? І справа не в політиці. І у Львові його майже не дивилася. Є безліч інших цікавих занять. А інформацію і новини завжди можна почерпнути з різних джерел в інтернеті.

– У тебе незвичайна для слов’янських широт прізвище. Зізнавайся, англійський футболіст Кріс Смоллінг тобі часом не родич?
– Ні (сміється), для родича він трохи темнуватий. Насправді прізвище Смолінг дісталося мені від діда – переселенця з Польщі. Знаєте про операцію “Вісла” в 1947 році? Тоді з південного сходу Польщі непольське населення, в тому числі українців, насильно виселяли на північні і західні території, які раніше входили до складу Німеччини. Але це так, для довідки. Найцікавіше, Смолінг – прізвище не польського, не українського, а скандинавського походження. Завжди хотіла покопатися у своєму родоводі, дістатися до коренів. Та все руки не доходять. А дуже цікаво! Раптом я – нащадок вікінгів?

– Лесю, ти вже дочитала “Тріумфальну арку”, з якою приїхала до Гомеля?
– Давно! Люблю читати. І мені дуже подобається творчість Ремарка. Кожна книга – окрема людська історія. Дуже глибока і, як правило, сумна. Твори Ремарка хочеться читати, не поспішаючи, співпереживати героям, проживати з ними їхні долі, ставити себе на їх місце. Тепер-ось взялася за “На Західному фронті без перемін”.

– Трагічна річ, про війну…
– Так. Як показує історія, вона може прийти до твого дому в будь-який момент…

Віктор КАЗЮЛІН, pressball.by (скорочено).

Схожі матеріали

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
error: Матеріал захищено !!