ІсторіяСлайдер

Під такою командою трава горіла

Серафинецький футбол #1

Давно це вже було. Якось наш краянин, знаний на Прикарпатті письменник, а заодно і фанатично залюблений у футбол Василь БАБІЙ презентував мені невеличку, 60-сторінкову, книжку “СЕРАФИНЕЦЬКИЙ ФУТБОЛ”, упорядкував яку він. Зізнався авторові, що його ретро для мене – вишуканий бестселлер. Не тому лише, що добре знаю численні імена, вписані в славну футбольну історію Серафинець, але й з огляду на те, що моє пізнання футболу Городенківщини в його багатогранній ретроспективі починалося якраз із такого вже припалого пилом серафинецького футболу.

blank

Зокрема в книжечці Василя Бабія знайшов спогади “гуру” серафинецького копаного м’яча Василя МАТІЙЧИКА, надто його дві оповіді про, безсумнівно, найзірковіші спалахи серафинчан. При тому, що вони відбувалися перед моїм, ще тоді школярським, взором. А проте, закарбувалися в пам’яті до сих пір.

 

СЕРАФИНЦІ — СПАРТАК (Івано-Франківськ) — 1:2

Звістка про приїзд до Серафинець самого станіславського (чи, може, вже свіжоспеченого франківського) “Спартака” блискавкою розлетілася нашою школою, тож одразу по уроках вервечки спудеїв потягнулася до Монкута, а потім і до не таких уже й далеких Серафинець. Нашій вервечці поталанило заскочити до нашпигованої, як оселедцями, відкритої вантажівки. Вона й висипала нас на “толоці”, тодішній серафинецькій арені в далеких, відкритим усім вітрам, полях.

blankОбабіч “толоки” теж ніде було яблукові впасти, тож поки з друзями знайшли пристанище в цьому мурашнику, почався і матч, про який розповів Василь Матійчик.

  • У 1959 – 1960 роках товариські ігри ми проводили із сильними суперниками. Керівництво нашого колгоспу в особі Дмитра Бучовського мало добрі зв’язки з обласним відділом спорту, який допомагав нам у придбанні футбольної форми, гарних м’ячів, а також у проведенні товариських матчів. Наближувався той час, коли ми захотіли зіграти товариський матч з івано-франківським “Спартаком”.

Тоді це була уславлена команда, в якій грали брати Думанські, Чипига, Микулець, молодий ще Сак, котрий потім виступав за одеський “Чорноморець”, та інші чудові гравці. Ця команда в ті часи грала в Прибалтиці фінальну гру за перехід до Вищої ліги колишнього Союзу. Але “злі воріженьки” наперед визначили поразку наших краян, бо на першість Союзу мала вийти республіканська країна (здається, вільнюський “Жальгіріс”).

Ось із якою авторитетною командою нам хотілося зіграти. Обласне управління спорту сприяло нам, але наш старий стадіон на горі не відповідав сучасним вимогам. Як на такому кривому стадіоні гратимуть майстри? Приїхали керівники з облспорткомітету оглядати наш стадіон. Приліг хтось біля одного кута футбольного поля, а другого кута по діагоналі зовсім не видно. Тоді каже, що на такому стадіоні майстри грати не будуть. Але минув певний час, і наше прохання задовольнили. Колгосп перечисливпевну суму коштів на рахунок “Спартака”, тож вони приїхали.

  • Такого спортивного свята в Серафинцях ще не було. Про цей матч оголосили по радіо і в газетах. Із довколишніх сіл і Городенки приїхало стільки людей, що не було де стати довкола стадіону. Машини оточили весь стадіон. Люди, котрі приїхали на вантажних машинах, так і дивилися з них на футбол.

Неповнолітніх, проте, із вантажівок, аби не заважали, зігнали на низ, у “мурашник”, тож нам пощастило сидіти просто біля бровки. Це страшенно злило якраз Володю Сака, котрий часто ризикував урізатися у фанатське місиво. Тим він мені й запам’ятався на все життя, тож наполегливо, між іншим, дошукувався, чи бува гравець збірної вже незалежної України Юрій Сак не приходиться родичем того пам’ятного злого спартаківця Володю Сака. Наразі відповіді не знайшов.

Вийшли ми на футбольне поле з великим піднесенням і водночас хвилюванням, під звук маршу у виконанні нашого духового оркестру. Почався матч. Через деякий час хвилювання минуло, і ми заграли у свій футбол. Напружена гра точилася на кожному відрізку поля. Ми, нападники, відходили до своїх воріт, аби допомогти захисникам. За можливості ж ми гостро атакували.

Десь у середині першого тайму ми з Козорізом розіграли комбінацію “в стінку” і обидва вийшли з м’ячем на воротаря. Петро був трохи попереду мене, я передав йому м’яч, а сам прикрив захисника, який намагався нас наздогнати. Але було пізно – Петро пройшов ще пару метрів у штрафному і сильно пробив по воротах. Ми повели в рахунку! Радості вболівальників не було меж, заграв духовий, але швидко замовк, бо гра тривала. Так, у бурхливих обопільних атаках, і закінчився перший тайм. Ішли ми на перерву настільки зосереджені й напружені, що навіть ніхто не усміхнувся. Так треба було зіграти і в другому таймі.

  •  А він почався в тому ж стилі, що й перший. Атаки насувалися то на наші ворота, то на спартаківські. Дуже гострими були проходи спартаківця Сака лівим краєм. Він робив точні передачі в карний перед воротами. Одна з таких атак закінчилася голом у наші ворота, не зважаючи на те, що наші захисники щільно прикривали спартаківських нападників. Ми кинулися в атаку , щоби знов забити гол. Били ми по воротах спартаківців переважно з-за меж карного майданчика, бо їхні захисники щільно прикривали тих, хто був близько до воріт.

Нам випало кілька вигідних нагод забити гол, особливо Козорізу і мені. Але наші удари приймав воротар, або м’яч пролітав понад воротами, або поруч із боковою стійкою. Незвичні длянас були східні ворота, які ми атакували в другому таймі. На тренуваннях ми весь час “стріляли” по західних і влучали в них, як кажуть, із закритими очима, чого не скажеш про східні ворота. Давалася взнаки втома, а належної заміни не було.

В самому кінці другого тайму спартаківці забили нам другий гол. Відігратися ми вже не змогли. Так і закінчився цей цікавий матч із рахунком 1:2 на користь іванофранківців. По закінченні зустрічі вболівальники бурхливо аплодували командам за красивий футбол.

  • Хто грав проти “Спартака”? Може й помилюся, але основних гравців пам’ятаю. Це — воротар Іван Яшан; захисники Микола Русковолошин, Роман Яківчик, Іван Бучовський; півзахисники Микола Яремович, Іван Яшан, Василь Сливка; нападники Петро Козоріз, Василь Матійчик, Іван Козаченко і, по-моєму, Микола Діка.

P. S. Через гони літ по роботі часто зустрічався з деякими учасниками того матчу, особливо з Петром Козорізом — красивим білявим гренадером, не останнім чоловіком у когорті серафинецьких господарів Луки Стефаника, Івана Січкаря, Дмитрів Бучовського і Яремовича… І завше усміхненим оптимістом. Таким і закарбувався на все життя.

ФОТО:

  1. За кілька років до того команда братів Думанських в 1/4 фіналу Кубка СРСР гідно протистояла в Москві тамтешньому “Спартаку” — 2:4. Ось із якою командою грали батьки серафинецького футболу.
  2. Василь БАБІЙ.

Михайло ПРИЙМАК.

Теги
Показати більше

Схожі матеріали

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Close
Close