Історія

«Ґере-ґере, на капури!», або «Давай-давай, на ворота!»

Серафинецький футбол #2 й ще один епізод зі спогадів Василя МАТІЙЧИКА з однойменної книжки письменника-історика Василя БАБІЯ.

Прочитавши чергову оповідку “гуру” серафинецького копаного м’яча, одразу спливли у пам’яті угорські «ґере-ґере». Цей заклик закарбувався саме з тих найзірковіших часів серафинчан, коли, окрім елітних сільських команд Галичини, до нас прибув також добірний представник закарпатського футболу. З краю, який тоді гримів не лише на всю Україну, звідки пішли Коман, Турянчик, Сабо, Решко, Медвідь, Рац, Яремчук — та всіх хіба перелічиш?..

— А «ґере-ґере» пам’ятаєте? — запитав у начальника “Пробою” Івана Яшана після того, як він благородно уточнив, що тоді, в матчі зі “Спартаком”, на воротах стояв не він, а Роман Островський (треба відзначити, знаменитий відтак городенківський голкіпер і лікар).

— Аякже! — усміхається Іван Петрович. — Учили “прикордонники” нас грати в справжній футбол.

⚽ ВІДЛУННЯ ЛЕГЕНДАРНОЇ ARANYCSAPAT

Необхідна преамбула до спогадів Василя Матійчика

Колись, багато-багато років тому, закарпатський футбол, що географічно тісно переплітається з угорським, мало нагадував, визнаємо відверто, нинішнє дно. Футбол Срібної землі тих літ по-праву називали кузнею талантів для всієї “необьятной” — історики налічили лише ТОП-100 футбольних майстрів спорту, хоча мало яка команда обходилася без одного-двох закарпатців. Цілком можливо, що в тому ТОПі знайшлося місце і для хлопців, які більш як піввіку тому закликали «Ґере-ґере, на капури!» на городенківському стадіоні. Після того ж вони далеко пішли…

Поза всякими сумнівами, розцвіт футболу Закарпаття, що став уже забутою історією, як рідина в сполучених посудинах, ототожнювався зі злетом угорського футболу, котрий свого часу гримів на весь світ. Легендарна збірна Угорщини зразка першої половини 1950-х років — Aranycsapat (Золота команда) провела без поразок серію з 32-х матчів поспіль, що залишається неперевершеним результатом в європейському футболі донині.

За час цієї серії команда Густава Шебеші, в складі якої феєрили Ференц Пушкаш, Золтан Цибор, Шандор Кочіш, Нандор Хідегкуті, Йожеф Божик, Дьюла Грошич, виграла Олімпійські ігри 1952 року і Кубок Центральної Європи. У 1953 році угорці здобули перемогу над збірною Англії з рахунком 6:3, ставши першою небританського командою, яка змогла перемогти англійців на «Уемблі». Через 7 місяців після цієї перемоги в матчі-відповіді збірна Англії була розбита в Будапешті з рахунком 1:7..

Серія завершилася лише в 1954 році, коли у фіналі чемпіонату світу з футболу Угорщина поступилася збірній ФРН з рахунком 2:3. Цю поразку назвали вельми дивною, оскільки на груповому етапі угорці знищили німців — 8:3. Опісля їм удалося знову провести серію з 18 матчів без поразок, при цьому ставши першою командою, яка перемогла збірну СРСР у Москві. Епоха «Золотої команди» підійшла до кінця по суті після придушення “совками” Угорської революції 1956 року…

Власне, й на оті «ґере-ґере» сотні глядачів на нашому старенькому стадіоні сприймали, як відлуння Aranycsapat, хоча й у набагато меншому розмірі.

⚽ ЕЛІТАРНА ЗОНА

— 1962 року ми посіли перше місце у своїй зоні й увійшли до фіналу чемпіонату області по «Колосу». Фінальні ігри відбувалися в Городенці, де ми виграли у всіх трьох суперників із Калуського, Галицького і Рогатинського районів і стали чемпіонами області. В той час за нас уболівали не лише всі Серафинці, але й Городенка. Великий городенківський стадіон був заповнений людьми, що кидали роботу і йшли вболівати за нашу команду. Коли ми стали чемпіонами, радості не було меж.

Цікаво, що й зона на першість України по «Колосу» мала відбуватися в Івано-Франківській області. Тож, коли ми стали чемпіонами, то й західна зона України автоматично відбулася у нас. До Городенки для участі в зональних іграх прибули команди з Бузька Львівської області, Підволочиська — Тернопільської та Берегового, що на Закарпатті. Всі вищезгадані команди, окрім нашої, були районними і зовсім не схожими на колгоспних.

Особливо — «Прикордонник» із Берегового, котрий мав декількох гравців, що раніше грали за ужгородську «Верховину». Гравців Підволочиська я знав за іграми на першість Тернопільщини, а Мар’ян Войцехівський знав гравців зі Львова, котрі грали за Бузьк. Ось із якими командами нам довелося тоді грати. Ми дуже серйозно готувалися до цих ігор, бо соромно зіграти погано вдома перед сотнями своїх уболівальників. Матчі викликали величезний інтерес. Весь городенківський стадіон був переповнений.

За жеребкуванням першу зустріч ми мали грати з Підволочиськом, другу — з Бузьком, а третю — з Береговом. Першу ми провели дуже добре і виграли у Підволочиська — 2:0. Пригадую, як ми на початку першого тайму розіграли комбінацію зліва, біля воріт суперників. Я отримав передачу і перевів м’яч на Івана Шологона, який перебував на лінії карного майданчика, трохи зліва від центру. Він швидко обробив м’яч і сильно пробив у дальній кут. Удар був настільки сильний і точний, що воротар навіть не зреагував на нього. Шологон був найкращим нападником у нашій команді в ті часи.

Другий поєдинок ми виграли у Бузька з рахунком 1:0. Остання ж гра відбулася проти закарпатців. До того вони перемогли команди зі Львівщини і Тернопілля з однаковим рахунком — 5:0, не приховуючи, що приїхали сюди за перемогою. Ми розуміли, що поступаємося цій команді за рівнем майстерності, але, як мовиться, хотіли дати їй бій. І на початку матчу це нам вдалося. Навіть забили гол «прикордонникам», чого не змогли інші. Але на більше не спромоглися.

 

Закарпатці були сильніші. Пригадую, як їх рудий центральний нападник, що мав кремезну статуру і був, може, трохи неповороткий, але без промаху , як із гармати, лівою і правою по воротах. Не вдалося нейтралізувати його і нашим захисникам. Колишній центрфорвард «Верховини» був досвідченішими. Цей матч ми програли — 1:5, але не розчарувалися, бо програли дуже сильній команді, що, як потім говорили, посіла перше місце в Україні й чи не друге в Союзі по «Колосу».

До слова, пригадується також, що диспетчером у «Прикордонника» був артистичний, на кшталт зірок Голлівуду, 6-й номер, король центру поля. Після його передач у гарячі точки, в т. ч. й на того самого рудого і патлатого, всі ахали і називали бразильцем Вава. — М. П.

Футбол у Серафинцях продовжував своє життя. Ще кілька років ми входили у фінальну частину обласних змагань, але вище другого місця не піднімалися.

Підготував Михайло ПРИЙМАК.

ФОТО: Давніші й теперішні наступники легендарних представників Синьої землі; “Селюш” — команда з Берегового.

Схожі матеріали

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
error: Матеріал захищено !!